Славна династія Григоровичів

Наш завод завжди славився трудовими династіями: покоління родини йшли одне за одним на протязі багатьох десятиліть, носячи горде ім'я «малишевців». І сьогоднішній день – не виняток. Як і раніше жива ця традиція, цей «сімейний підряд» по-малишевськи. Звісно, нині таких династій менше: кризові часи далися взнаки – багатьом переписали життєві плани, змусивши піти з заводу на іншу роботу. Але найстійкіші «малишевці», справжні патріоти підприємства, переживши ті найгірші часи, – як і раніше з нами, допомагаючи сьогодні відроджувати колишню славу гіганта танкобудування.

І найпоказовішою тут, мабуть, можемо назвати династію Григоровичів. Багато років дід, син і онук працюють на заводі ім. Малишева. І кожен, щодня, копітко, вносить свій гідний внесок у стабільну роботу підприємства.

Старшого, Владислава Костянтиновича, можна вже сміливо називати легендою заводу. І біографія у нього чудова.…

Він прийшов на завод у 1959-му. І все життя пропрацював на ньому слюсарем механоскладальних робіт . І працює зараз – в складально-випробувальному цехові №357 на Агрегатному заводі. У свої 75 почувається бадьоро і збирається ще не один рік попрацювати біля верстата. І невдовзі – 60-річний ювілей безперервного трудового стажу на одному місці .До своєї роботи Владислав Костянтинович завжди підходить дуже відповідально – бачимо старий гарт. І до нього постійно звертаються за порадою молодші товариші по цеху – на всі питання завжди відповість, допоможе і підкаже: його тут дуже поважають за величезний професійний досвід і майстерність, якими радий поділитися з кожним. Особливо натхненно, з рідкісною самовіддачею, підходить до питання наставництва. Нещодавно був на навчанні у Владислава Костянтиновича практикант з технікуму. Зумів його досвідчений ас захопити роботою – так що після отримання диплому той вирішив працювати тільки з ним поруч! «75 років, звичайно, вік серйозний для відповідальної роботи. Але я собі поставив планку вище – спробую взяти наступну височінь!», – зауважив наш співрозмовник.

Владислав Костянтинович – переконаний пацифіст. Він, незважаючи на очевидну причетність до виготовлення військової техніки, – супротивник будь-якої війни і прихильник вирішення конфліктів мирними, дипломатичними шляхами. Через це вкрай важко переживає те, що відбувається зараз на Донбасі, з нетерпінням чекає мирного врегулювання конфлікту... «Хочеться, щоб на рідній Україні це була остання війна!», - говорить.

Молодші Григоровичі, син і онук Владислава Костянтиновича, працюють у сусідньому механічному цехові №352. Сергій Владиславович Григорович є токарем на нашому заводі з 1980 року. Його по праву можна назвати професіоналом своєї справи. Всі найскладніші завдання направляють тільки до нього. «Ми його називаємо токарем від Бога», - говорить про нього начальник ділянки Віктор Олександрович Костоглодов.– «Людина любить свою професію і повністю їй віддається. Скільки за час нашої спільної роботи довелося вирішити нестандартних завдань, впровадити технічних новацій, знайти разом виходів з безвихідних, здавалося б, ситуацій! І все розв’язувалося успішно в першу чергу завдяки саме високій майстерності й професіоналізму Сергія Владиславовича! «Золоті руки» – говоримо ми про нього. Імідж династії Сергій Владиславович гідно підтримує».

До речі, тут у цехові переконані: якщо завод буде продовжувати працювати в нинішніх темпах і робочим будуть своєчасно виплачувати заробітну платню – династій стане набагато більше. «Адже свого часу багато хто пішов із заводу в першу чергу через негаразди з зарплатою. Зараз таких проблем немає – і багато хто думає повернутися. У тому числі – родичі наших співробітників. Так що традиція заводських династій буде відроджуватися», – говорять тут. Так вважає і Сергій Владиславович. «Я відразу вам можу назвати декілька своїх знайомих, які готові повернутися на завод. Родичі їхні тут працюють. Але важливо не тільки зберігати традиції. Необхідно передавати досвід новим співробітникам. Особливо молодим. Я завжди допомагаю молоді, раджу, вчу. Ось і сина свого навчив професійним навичкам, також по-батьківськи ставлюся до інших молодих. Адже вони – майбутнє нашого заводу. І мені особисто хотілося б, щоб «токарів від Бога», як тут про мене кажуть, було в нашому цехові побільше, і я б не виділявся на загальному фоні», – зі скромною посмішкою говорить середній Григорович.

Йому дійсно не соромно за сина – продовжувача славної «малишевський» династії. Олександр Григорович працює разом із батьком у тому ж 352-му цехові слюсарем – з 2008 року. За цей час зарекомендував себе як хороший і відповідальний працівник. Працьовитість, напевно, у Григоровичів у крові. «Він у нас слюсар-універсал. Видно, що в діда пішов. Хоч куди кинь його по слюсарній роботі – на «відмінно» впорається, швидко освоїть нововведення, розбереться у всіх нюансах роботи», – кажуть про нього товариш по цеху. Сам Олександр небагатослівний. Видно, відчуває тягар відповідальності – вважає, що всі його серйозні заслуги перед заводом ще тільки попереду. «Я люблю свою роботу і хочу з честю продовжувати нашу сімейну заводську династію», – ось так просто і лаконічно говорить про свої життєві пріоритети молодший Григорович. І судячи з відгуків співробітників цеху – таки впорається він і

Українська